misis_smith

( Читати більше )С горем пополам случайно вставила одну единственную фотку, рррр-рр-ры глючный ЖЖ. Тут еще несколько фоток: http://countrylife.in.ua/forum/viewtopic.php?f=26&t=199&sid=7f0c28c0c0e2b6feed0d8882c5497c26&start=120

Як козу до цапа водили.
 ( Читати більше )
Я й не збиралася при цьому бути присутня, і не планувалося, але так вийшло.
                Отже, в той день  з ранку у чоловіка була дуже тяжка робота і по обіді, а обідали ми тоді щось пізнувато, він загорнувшись у плед, солодко заснув. А я  пішла на вулицю, щоб не торохкотіти–цокотіти і дати йому відпочити. На вулиці я взялася за збирання горіхів і поки я їх збирала на мене напали такі лінощі, що ні про яку подальшу роботу не могло бути і мови. Покрутившись у дворі і знайшовши привід, віднести баночку, я побігла до сусідки-приятельки. Потеревенивши трішечки, вияснилося, що вона збирається іти забирати козу від цапа, і запропонувала мені піти з нею за компанію.  Відмовитися я просто не змогла.
                 Козу відвели до цапа в ранці, прив’язали на травичці і залишили, бо через шість годин потрібно було вести її іще раз. 
                Ішли ми не кваплячись, по сільських тихих вуличках удвох, та всю дорогу приятелька мені розповідала, а я уявляла собі, який гарний цап, рогатий, сірувато-чорний. Колись, десь пару років тому, я бачила цапа, із вікна автомобіля, я тоді ще й за кермом була, проїзджаючи на самій околиці міста десь за тридцять мерів від дороги паслася ця гарнюща тварина: горда постать, великі закручені роги,  кучері на лобі, борідка, широченні плечі та груди вкриті довгою гривою, що в лева, невеликий зад та рівні стрункі ноги робили його постать іще мужнішою. Тоді, він на мене справив таке враження, що закарбувався в пам’яті,  а зараз я іду і побачу це чудо іще раз, та ще й з близька!   
                Наша кізонька стояла сиротливо біля двору цапа і тільки но нас угледівши вчинила страшенний ґвалт, насварила хазяйку, що залишила її саму, та трошки заспокоїлася коли із торби витягли яскравого гарбуза і жмуточок люцерки.  Коза смакувала їжою, а ми ляси точили та принюхувались до козлячого запаху, що хвилями пропливав повз нас і зрозуміти не могли: це що, наша коза так розвонялася?
                Гарбуз і люцерка були з’їдені і ось приятелька пішла до хазяйки цапа прохати випустити його до нашої козульки. Я аж розхвилювалася, як дівиця на оглядинах, просто зараз, я зблизька побачу справжнього цапа! Хазяйка іде в сарай і через якусь мить по доріжці до калітки, до нашої Берізки, біжить…козеня! Добре вгодоване, підрощене, але семимісячне козеня!  Може через пару років із нього і був би цап, гарний цап, та зараз це ще козеня, гарне, рогате, з кучерявим лобом, не великою борідкою, м’якесенькою, густою, сіро-чорною вовною, але козеня.
                Наша кізонька від такого нареченого не розтанула, тікала як могла,  він до неї ледь доставав, але наполегливо стрибав. Вийшло щось із того чи ні, ще не відомо, але помучивши добре козу і намучившись самі, ми нарешті побрели до дому.
                Дорогою коза підбирала листочки та, вже не густу, осінню травичку, кожного разу зупиняючись та чекаючи її я думала за своїх пташечок, що певно вже просилися в пташник на ночівлю, бо на вулиці вже почало смеркнути. Ось ми підійшли до килима із листя абрикоси, Берізка мірно, листочок за листочком, підбирає та смакує, а ми чекаємо, тож приятелька вирішила, що це листячко коза і вдома чудово їстиме та відійшла метрів на п’ять позбирати листя в торбу, коза дуже швиденько підбігає до неї і я розумію, що з кізоньки вже можна і повідочок зняти, далі ми просто йшли, а  вона, як собачка, бігла за хазяйкою до дому, боячись загубитися і залишитися сама.   
                Дома я все думала про того недоцапа та про племінне розведення кіз в селі. Дорогою назад я ще взнала, що до цього козлика черга і сьогодні в нього було п’ять кізочок.  З одного боку і навіщо ж тримати цілий рік цапа, коли одна коза у дворі і її можна запліднити цього річним козеням та ще й шашлика з нього поїсти, а з іншого, що ж з тих козенят вийде?  В нашому та навколишніх селах ніхто більше одної кози не тримає, а в цьому випадку цапа тримати невигідно. Ось і питання, якщо хочеш купити гарну молочну тварину, де її взяти? І в яку копійчину це влетить? Не за кордон же по козу їхати? Як гарно, що я іще не передумала і козу тримати не хочу, тож ці питання для мене риторичні.
                               

Вчера утром открываю дверь веранды на улицу, у меня под ногами из улицы, ВНУТРЬ дома пробегает мышь! На улицу из веранды у нас не дверь, а так, одно название, даже ремонту не подлежит, нижняя доска выпала и забита прескартонкой, дыры огромные если кошка озадачится - то влезет. По плану веранда будет утепляться, двери меняться но нам сейчас не до веранды. Вот я этой мыши и говорю: "Нахалюга! не могла подождать пока я пройду и ТИХОНЕЧЬКО, НЕЗАМЕТНО проскользнуть, я ж все равно знаю о вас но не до такой же степени наглеть!" А сама думаю: постояльцы чем дальше тем больше (по размеру), в Киеве тараканы периодически задалбывали, тут - мыши :((

А настроение хорошее, осень теплая, часиков в пять вечера я в душе купаюсь до сих пор :D правда в девять вечера я уже и стоя засыпаю. Грызу орешки молодые, сажусь перед теликом лускаю и сдираю шкурочку с молочных орешков - это одно из самых любимых мною лакомств. Еще в Киеве я ставила машину на стоянку, а рядом рос орех, ну не могла я пройти мимо, рвала себе в пакетик молодых орехов с лицом полной независимости (представляю, как балдел от этого зрелища охранник) и шла домой наслаждаться вкуснятиной :D

В птичнике идилия уже прошла, на тех шести сотках, что отгорожено сейчас, они съели уже всю зелень и мне приходиться их пасти. Сетка лежит в сарае и ждет пока мы ее установим и увеличим птице выгул, но у мужа уже десять дней болит зуб, поменяли четвертого врача, лечим-лечим никак не вылечим :(( А я три раза в день всю эту свору выпускаю во двор и слежу чтоб не убежали, во дворе уже косить не надо, но есть другая сторона медали - всесь двор в какашках, воняет, ничего оставить нельзя - гуи и утки скубут все, вот перчатки рабочие сохли стащили - отобрала, лежала дынька и арбуз стырили-сожрали, не нравиться мне это все очень, но пока не отгородим запланированного - нужно терпеть. Самые умные - гуси, потом куры, потом утки и самые недалекие индюки. Пока я их всех загоню набегаюсь как спринтер, уток стараюсь не выпускать, они все равно не пасуться, но бывает прозеваю - выбегут, гуси заходят сами, а за индюками я так набегаюсь, что уже говорю - больше не выпущу! Курей не заганяю вообще - они со двора ни ногой, сами приходят и я их запускаю. Вот таки дела ;;)

А так хочется заняться творчеством :ymdaydream: стол до ума довести, написать эссэ о этой осени, да хоть потолок в кухне доделать и то польза, а то кухня-Миргород-птица, и ничего потрогать нельзя словно и не делал ничего 8-|

Зовсім недавно ми купили іще сім індичат. Сусідка їх продавала за ціною вчорашніх, бо це була турбота чоловіка, а він нещодавно помер і ці індичата завдавали їй багато клопоту. В неї їх було чотирнадцятеро, але мені прийшлося поділитися із сусідкою, що ми приятелюємо, бо їй теж кортіло.  Ці індичата вже були у нас в загороді, хто читав попередню статтю, пам'ятає, що я загнала помилково до себе чужих індичат. Наші прийняли їх досить спокійно, один індик за ними ганявся, та я його зловила, на очах у новеньких пом'яшкала-потискала, а як випустила, то в нього всі притензіі до новеньких, як рукою зняло.

Вони чудні, зовсім не такі, як наші, дуже ручні, мене не бояться зовсім, я їх постійно глажу. Летючі страх,  на дверях загородки сидять запросто, голодні на зерно і зовсім не голодні на зелень (мої навпаки)  із курника в ранці випихаю руками, а в курник ввечері так само запихаю, мої самостійні, а цим мамка потрібна і мамкою вони вважають не індичку, а мене.

 Цих індичат теж висиджували індички, але чомусь їх хазяйка не підпустила відразу до мамки, а лише через два тижні, та вже було запізно, індичата її боялися, так і прийшлося няньчитися із ними далі. Я вважаю це помилкою. Навіть коли під індичкою іще залишаються яйця, а маленькі вже просять їсти, то прийдеться перші дні носити їх туди-сюди: поїсти - висадити в ящик, поспати - назад під мамку (хоча б в обід та на ніч), якщо індичок декілька, то останні яйця помічаються і підкидаються іншій індичкі, котра, по плану, буде вилуплювати наступною і слідкується щоб забрати на вигул вже повністю сухеньке індичатко. Ми забирали індичат від індичок тільки коли малеча повністю висохла і виспалась, вони вже просили їсти, приблизно 6-12 годин після виходу із яйця.
Трошки мороки зате потім вони повністю самостійні.

Наш побут зараз.( Читати більше )( Читати більше )
Переїхали ми в будинок із відремонтованою кімнатою. В ній поставили кухонний стіл холодильник, мікрохвильовку, та інші меблі які більше пасують житловій кімнаті. Спочатку милися в мисці в бур'янах, готували в мікрохвильовці. Днів через чотири поставили в веранді газову плиту з балонним газом, та мийку з самоваром (повернув краник - тече водичка). Отак і досі я бігаю із  кімнати в веранду, як щось готую. Їмо ми в кімнаті, навіть поставлений в саду павільйон із диваном та столом не звабив нас в якості столової. Першою задачею після переїзду було поставлено зробити літній душ. Про нього можна сказать: я його зліпив із того, що було. Через брак матеріалів будівництво душу затяглося на два тижні, на сьогоднішній день він обійшовся нам в 27грн, всі за краники, а інше, або було куплене значно раніше й пристосоване, або знайдене в заначці "жалко викинуть" - як наприклад бак від пральной машини антикварного типу. Зате зараз ми миємося вже не в кущах.
 
Мені дуже тяжко жити в таких побутових умовах, якби я не була загнана в кут обставинами, я б вже втекла звідси, але пташки не могли більше жити в Миргороді, а їх поява в нас це була на 80% моя ініціатива. Ось що буде, коли похолодає, мені навіть подумати моторошно. На кухні я вже обідрала зі стін крейду, та на цьому ремонт призупинився бо чоловік попав в лікарню, а сама я не "тягну".
 
Перші дні мене дратувала відсутність вимощених плиткою доріжок, весь двір і доріжки теж заросли травичкою, і в ранці в мене були постійно мокрі ноги. Потім я пристосувалася і поке не спаде роса ходжу  в резинових черевиках, а вдень інша  біда: ноги постійно замурзані, мию через 2-3 години і без толку, шльопанці мокрі  натирають, висохнути не встигають; я навіть купила литі шльопанці, якими раніше гидувла і не розуміла, як ТАКЕ можна носити, а вияснилося, що вони зручні для грязно-мокрих робіт, прийшла, помила - витерла і знову чисті і сухі.
Ще одна тема: туалет. Мені подобається ця модна назва пудр-клозет, ХА, відро з кришкою, а прийшлося завести і собі таке чудо. В липні при 23 градусах на вулицю вночі  бігати, це одне, а коли на вулиці 10-12 градусів, це зовсім інше, ну і не витримала я навіть до осені. 
І ще багато чого. Буду писати.

Мої пригоди, бувальщина( Читати більше )
А ще декілька тижнів тому я говорила, що не проти завести корову, як міняється світ і я в ньому!
Вийшло так,  що сусідці, з якою ми приятелюємо, конче потрібно було поїхати на кілька днів, її чоловік, Васильович, залишався на хазяйстві, але козу, Берізку, доїти в нього не виходить, тож козу потрібно було доїти мені. Раніше я нікого не доїла, ще в дитинстві тагала за дійки бабусину козу, але в мене нічого не виходило, тепер мене доля поставила перед фактом: я дою козу, вмію чи ні, треба.   На мою підтримку був синок кози, козлик Барон, його завжди підпускали досмоктати молоко після того, як його видоїть господиня. Моя задача була в тому, щоб надоїти молока для двох кізочок, сестер Барона, ну і якщо вийде, то для себе. 
      
 В перший же раз, в ранці, я зрозуміла, що дійки в кози занадто маленькі, я можу її доїти тільки трьома пальцями: великим, вказівним і середнім, а на безіменний і мізинчик довжини дійки вже не хватало. Якось потягавши за дійки поки коза їла щось добреньке і стояла не дригалась, я надоїла десь 100мл молока, потім коза стала відбивати мою руку заднім копитом і хазяїн підпустив козлика, виссати із вим’я все що залишилось, а залишилось не мало.  Барон випив більше літри молока та не маючи звички до такої кількості  шлунок не витримав і його прослабило.

В обід я доїла трошки впевненіше і хоч кількість видоєного не збільшилася суттєво, я вже зрозуміла як це робиться, а Барон почав звикати до такої кількості молока і неприємності зі шлунком, його більше не турбували.  Так, потихеньку звикаючи, я надоювала все більше і більше молока. Коза стояла досить смирно поки в неї в чавунці не закінчувалася смакота, а тоді відбивала мою руку ногою і все доїння закінчувалося.  Дні через три мій чоловік захотів побачити, як я дою козу і спробувати самому подоїти, тож ми пішли разом.  Він потягав за дійки кілька разів, нічого не видавив і залишився біля мене. Я дою, а він гладить козу і відганяє мух, а коли коза виїла смачненьке та почала стрибати він притис її до стіни і притримав за ногу, аж доки я не видоїла її майже повністю. Барону залишилися останні краплі. Тоді вперше, навіть мені молока попало. Після цього я зрозуміла, що якщо її потримати в мене більше шансів здоїти все.

На наступний день я не змогла видоїти більше 100мл. Молока і Барон чогось не захотів вицмолити все, трішечки цмокнув і не бере більше хоч плюнь, а коза танцює і відбиває мою руку. Не насмілилася я попросити хазяїна щоб потримав козу, ночувала вона із майже повним вим’ям.

З ранку випадок повторюється: я двічі смикнула за дійку, коза ще не з’їла смачненьке із чавунця, а вже стрибає і вибиває мою руку, хоча вим’я аж репається – таке повне. Діватися нікуди, кажу, тримайте її, а я буду доїть. Васильович притис козу до стіни так що її шия і плече в нього під боком, а  іншою рукою він тримав козу за ногу. Спочатку Берізка хотіла пручатися та зрозумівши, що її міцно тримають і вибору в неї немає, спокійно терпіла поки я видою все до краплі. Відтепер козу доїли спочатку добровільно, потім примусово.

Одного разу ввечері я прийшла доїти козу після пропущеної чарочки коньячку.  Процедура вже відрепетована: спочатку дою сама потім коза дриг – її хазяїн під бік до стіни і я дою далі. Чую Берізка якось хитається назад – вперед, не звертаю уваги дою скоренько, коли Васильович каже до кози: «Ти що робиш? Чухаєшся об мене? Та я тобі що, одвірок? Ану перестань!» Ми почали сміятися. Коли коза повертає морду до хазяїна, а він їй: «Та чого ти мене нюхаєш? Так! Я трошки хильнув і нічого до мене принюхуватися, як ГАЇшник.» Тут я вже не витримую і починаю реготати: «Я вже теж коньячком посмакувала! То коза, напевно, заздрить!» Насміялися ми тоді вдосталь, Берізка нам на прощання ще таку морду зі строїла,  що ми з сараю повиповзали складені навпіл від сміху.
З ранку наступного дня, в розпалі другої частини доїння, хазяїн каже: «Доїм козу, як німці в війну!» Я, навіть не уявляючи, як ті німці, в війну, кіз доїли, наївно запитую: « Як же вони їх доїли?»  Васильович і розповідає: «Та зловлять козу, а вона пручається, молока не дає, так вони всім батальйоном ту козу тримають і доять. Отак і ми!»  Насміялися і тепер.

Так доїння за доїнням, смішки за смішками дочекалися ми хазяйку. Так тепер коза на неї що молиться, як пошептали! Ніяких коників не викидає! А то було: не смачненьке принесла – будь тебе! На галявину не хочу - хочу в капусту! Все як рукою зняло! Коза після «німців» мов шовкова стала!

А я для себе зробила висновок – не хочу козу! Мене дуже гнітить прив’язаність: о 8.00 – 14.00 – 20.00 ТРЕБА доїти козу. Я не відчуваю себе вільною, неначе зв’язана. Так я захотіла і поїхала з одинадцятої до шістнадцятої і нікому нічого не винна, а з козою так запросто не поїдеш, все таки із пташечками набагато простіше.   

Пташечки. Розповідь з фотографіями.( Читати більше )Наприкінці травня в індичок почали вилуплятися індичата і курчата. Виявляється,  курячі яйця індички  давлять і висиділа одна мамочка всього навсього 10 курчаток, із 25 підкладених яєць. Індичат вилупилося близько 45-50, одна індичка вилупила тільки двох і ті кволі, одне прожило тиждень, друге більше місяця, але не росло зовсім і під час дощу замерзло і здохло, всі інші із її гнізда замерли в яйці, щось вона їх не правильно висижувала. В інших чотирьох індичок дітки вийшли здоровенькі і гарненькі , пропало в маленькому віці двоє чи троє, курчатко не пропало жодне. Всі п’ять мамочок та індичата із курчатами жили в одній загородці дружно, няньчили і спали гріючи діток. На бетонний пол, в сараї, ми постелили велику картонку і насипали солому 5-ти сантиметровою товщиною , на вигулі теж бетонний  пол, там ми притрусили сіном.



Коли індичатам було вже десь по два-три тижні нам сусідка (ми приятелюємо)  подарувала семеро гусяток, я сильно переживала щоб їх прийняли індички. Підсипали гусяток ввечері, зранку випустили і десь годину очей не зводили, але все обійшлося, мамочки діточок не кривдили, а на наступний день вже поводилися із ними як із рідними, гусенятка швидко зрозуміли, що під мамочками можна погрітися , а індички не були проти.



Так, дружною сім’єю, вся наша птиця прожила в Миргороді до 14 липня. Перевозили птицю ми ввечері, щоб заспокоїлися за ніч, а вранці самі вийшли з курника.  Було цікаво спостерігати як потихеньку, по метру вони заходили в загородку. Після Миргородської  забетонованої загородки в 20 квадратних метрів,  шість соток загородженої території із височенними бур’янами, чагарниками і маленькими полянками їм, напевно, здалися  цілим світом. Взагалі ніякої мороки ми з ними не знали, їсти насипали, води налили, вранці відчинили курник ввечері зачинили, індички няньчили охороняли і піклувалися. Але наше спокійне життя тривало не довго, батьки купили місячних качок і привезли їх нам на виховання, із ними нам добавилося роботи,  їх потрібно було заганяти в курник, самі не йдуть, бо там їх гуси ганяють ,  в великому загоні з цим клопоту не має, качкам є куди тікати від гусей, а в курнику складніше, приходиться гусям терпіти качок до ранку. І ще качки вибовтують воду просто миттєво, і ми тільки те і робили що носили їм воду, поки не поставили всі миски, мисочки і каструльки, які знайшли в хазяйстві, воду стали носити три рази на день. На наступний день, після приїзду качок, нам сусідські родичі запропонували двотижневих каченят за ціною вчорашніх, зрозуміло що ми їх забрали.  Так, 17 липня наш пташник було укомплектовано: індики - 50 голів, кури - 10 голів, гуси - 7 голів, качки - 20 голів, каченята - 20 голів. З маленьким каченятами наші спокійні дні закінчилися, вся проблема в тому, що ці каченята-жопенята пролазили крізь сітку на раз, були занадто активні й шустрі, я їх постійно ловила на вулиці, біля шовковиці, я щось роблю в дворі і вони біля мене, тільки я в хату - вони в шовковиці. Спали каченята разом з усіма в курнику, тож загнати їх в окрему загородку  було морокою, я їх гоню з цієї сторони загородки – вони шмиг туди, поки я обійшла – вони шмиг назад.



 Через кілька днів я звикла, що жопенятка-каченятка плутаються в мене під ногами, але далеко не йдуть і мені було в лом ганятися за ними заганяючи в маленьку загородку. Через 10 днів, 27 числа сталася з нашими каченятами пригода. Вже ближче до вечера ми принесли качкам з річки ряски, всі були вдома, потім, я біля загородки фарбувала душ, ніяких пригод не планувалося. Пофарбувавши, я відкрила загородку і вперше випустила індичат і гусей попастися, чоловік говорив: « якщо тобі немає чим зайнятися можеш пасти, але я думаю це зайве, нехай у себе пасуться» Краєм ока дивлячись на індичат, чищу картоплю на вечерю, приходить чоловік і питає: «А де каченята-жопенята?»  Картопля не дочищена, індичата на волі, а ми бігаємо по двору і шукаємо жопенят – їх нема, дома, із старшими гуляють тільки двоє, інші 17 щезли (одне здохло через пару днів після купівлі).  Попало мені тоді, що випустила індичат і в авральному темпі все стадо було загнане в загородку. Оббігавши ввесь куток в пошуках жопенят, розповіли всім сусідам,що в нас каченята втекли.  Вже сильно звечоріло, на небі заходила величезна хмара, а наших каченят не чутно і не видно. Картоплю я доварювала вже поночі, плачучи за своїми жопенятами-каченятами, а на вулиці заходився грозовий дощ. Вранці, по росі, після сильного дощу, ми знову пішли шукати каченят, зловили облизня, розстроєні почали займатися своїми буденними справами. Після обіду,  попоївши, випили трошки пива і в розпачі обговорюємо із чоловіком, наші плани на майбутнє, мов, качки дурні,з дому тікають назад не вертаються, води їм не наносишся і тримати їх не будемо. Як тільки ми на тому порішили чую за вікном сусідка кричить: «Оксана!», вибігаю – наших жопеняток пригнали. Моїй радості не було меж!  Загнали в загородку із мілкою сіткою, накормили, напоїли, вже все заспокоїлось, я зайнялася своїми справами, приходить чоловік тай каже, що їх щось більше виходить, а не дев’ятнадцять, я з іронією відповідаю, що після пива і не дивно. Пішли рахувати разом - то двадцять одне, то двадцять два, посміялися, що повернулися з «відсотками» і почали рахувати поштучно кладучи кожне в ящик, вийшло двадцять два. Це вже було занадто – троє не наших!  Розказали сусідам, що в нас троє чужих, чи в кого не пропадали, на наступний день знайшлася хазяйка трьох утікачиків.  Залишилося тільки дивуватися, як вони вижили в ту ніч, під час такої грози з ливнем, та й ще по наших краях лисиці гуляють. З тих пір наші каченята переведені на підкормку  комбікормом, і сидять з ранку до вечора в малій загородці і носа не кажуть. Кожного ранку, ми вже вдвох, а не по черзі випускали наших птахів і заганяли малих каченят в загородку з малою сіткою. О пів на шосту кожного ранку підйом і після зарядки-бігу за каченятами не завжди виходило поспати хоча б до восьмої.

Так пройшло дня три, на четвертий, першого серпня, надумали ми їхати в Миргород, нам на хвіст впали іще два пасажири. Попоравшись і зібравши всіх до купи, сіли в машину, виїхали із двору і тільки-но проїхали фасад нашої ділянки, на дорозі, зовсім не далеко від нашої загородки із птицею, біля сусідчиного городу гуляють індичата, точнісінько такі як в нас. Я в паніку, чиї це індичата гуляють самі? Ну як ЧИЇ? Це ж наші із загородки повилітали і гуляють! Вискакуємо ми з чоловіком із машини і скоренько заганяти індичат додому. Я по цих бур’янах поки скакала аж босоніжки порвала. Чоловік поки я перевзувалася порахував втікачів, їх було дев’ятеро. Поїхали ми в город , я ввесь час не могла й трошки розслабитися: як там мої пташечки? Вже досі всі повилітали і порозбігалися.   Приїхали до дому і я відразу-ж   побігла продивитися периметр загородки: може де дірку знайшли?  Проходячи поряд із межею сусідки, біля якої гуляли індичата,   вона мене кличе і розповідає, що в сусідки, що межує із нею пропали дев’ять індичат, мов би паслися тут, поруч, і тільки круть мов крізь землю провалилися. Тут я почала здогадуватися чиїх індичат ми так хвацько загнали до нас в загон. А я ще й подумала, як гнала їх по бур’янах: якісь вони замурзані, мов би чистенькі були. Прийшла хазяйка, як ми по наших чагарниках по серед п’ятидесяти чотирьох індичат шукали дев’ять чужих, це була казка, п’ятеро трималися разом і було відразу видно, що вони тут не дома, а інших віддавали «на око» мов би не наші, мов би ваші.




  На наступний день було вирішено зробити перерахунок птиці і помітити всіх зеленкою. З ранку озброївшись ножицями, зеленкою, папером і олівцем, ми кожну пташку фарбували зеленкою, підрізали  трішечки  одне крило, і записували в відомість.  Після перерахунку ми недорахувалися двох індичат всі інші були дома, окрім двох качок, маленької і більшенької, котрі здохли через трошки після того, як потрапили до нас. І ось, уже десять днів, у нас все іде по тихеньку, без пригод . Цікаві наші пташечки, всі поводять себе по різному, ось індики це інтелігенти, поводяться мов родовиті дворяни: князі та графи, ходять поважно, нікого не б’ють -  вони найвища каста в загороді. Навіть спостерігала, як каченя поряд із індичам спокійно поряд щось їдять, підходить півник – каченя дзьоб, індича півня скуб: « Чого клюєш? Прийшов – то їж спокійно!» Півник: «Кудах! Та я що? Я так!» Кури - як торгаші, самі по собі, кожну шпаринку знають, пролізуть і назад повернуться, і за себе постояти можуть і іншим «дзьоба підчистять».Гуси взагалі смішнючі: вполовину менші за них півні їх за шкірку тягають, вірніше за плече, бо до шкірки не достають, а ті репетують: «Ображають! Рятуйте!». Гуси -  військові, і виправка у них генеральська,  своїх вони не чіпають, і маленьких не ображають, а чужі (качки) стережіться і на шляху не попадайтеся! Все пір’я повискубують.  Качки - як простолюдини, аби водичка та попоїсти, територію не захоплюють, нікого не чіпають, харчами не перебирають .  Але якщо курочка «зарвалась» можуть дружно її за хвоста скубнуть. Ось так і живуть-ростуть наші пташечки, а ми за ними спостерігаємо і отримуємо справжню насолоду.

 Мы наконец-то выехали из Киева! Эти две последние недели  были дурдомом! Все по порядку. 

( Читати більше )

В Киеве за три дня подтянули недоделанное (мотались, як муха в окропі) загрузили остаток вещей и 30-ого числа вечером приехали в Миргород  на ПМЖ! Пока у родителей, а там и к себе переедем.